Подорож вузькоколійкою «Антонівка — Зарічне» на Острівське озеро

 

Довгоочікуване літо й тепле сонечко кличе багатьох людей до нових вражень, емоцій і посмішок. Хтось їде в далекі краї в пошуках див, хтось гріється на морі. Я розкажу історію нашої подорожі, з цікавими людьми і гарними краєвидами.

Українські путівники з відпочинку серед рекомендацій про морські пригоди іноді пишуть про місця, що незаслужено оминаються увагою мандрівників. Серед таких місць і неймовірно гарні природні ландшафти, і дива, що створили люди. Один з таких сайтів розказав, що на півночі Рівненської області існує найдовша в Європі вузькоколійна залізниця. І що вона, можливо, працює, а може вже закрита, бо Львівська залізниця, до якої дорога приписана, давно свариться, що вузькоколійка приносить більше 8 мільйонів гривень збитків на рік. Вузькоколійка дійсно довга — 106 км. Потяг, що в народі зветься Кукушка або Поїздок (з наголосом на останню голосну), починає свою подорож з села Антонівка Володимирецького району і закінчує в смт. Зарічне, що є районним центром. Там вже зовсім поряд Білорусь. Зазвичай цю відстань Кукушка долає за 4 години 5 хвилин. В інтернеті пишуть, що, якщо попросити машиніста, то він зупинить потяг, щоб висадити або забрати людину там, де це потрібно. В деяких місцях Кукушку називають поліськім трамваєм. І ще дехто називає цей потяг іграшковим. Що ще треба, щоб збирати рюкзак? :)

На мою радість, активний і легкий на підйом Віктор сказав: «Я теж їду». І  почали готуватися разом. Ми не є професіональними мандрівниками, взяли з собою все, щоб по потребі бути автономними: намет, каремати, спальні мішки, газ, їжу, каву. Спочатку просто хотіли проїхатися вузькоколійкою. Але вийшло цікавіше. Нам дуже пощастило в тому, що знайшли в інтернеті номеру телефону Людмили Григорівни Мельник з Антонівки. Ця неймовірна жінка, яка є володаркою титулу «Найдовша коса Рівненщини», пише вірші і пісні, а головне — щиро любить свій край і людей. Вона багато років захищає від закриття вузькоколійку, поряд з якою живе, де працювала багато років її мама і багато хто з родичів, а зараз трудиться чоловік Олександр. Ось відео каналу ZIC, де можна познайомитися з Людмилою Григорівною:

 



Ця чудова жінка по телефону розказувала цікаві історії про вузькоколійку. Нарешті зібралися в Антонівку, від нас це 300 кілометрів. Людмила Григорівна сказала: «Їдьте, як зібралися, знайдемо вам місце на сіновалі».

Ми почали шукати, куди цікавіше поїхати Кукушкою, і, знов таки дякуючи Людмилі Григорівні, обрали Острівське озеро. А потім  знайшли фільм про село Острівськ під назвою «2033 кілометри від Ейфелевої вежі». Було відчуття, що час там тече зовсім по-іншому. Людмила Григорівна з цим погодилась. Ось цей фільм, три частини, півгодини часу. Нам ще більше захотілося туди, і на Кукушку, і в Острівськ.

 







Стартували ми в неділю, 2 липня. Достатньо великий туристичний рюкзак Віктора і мій столітровий Сommandor Sherpa демонстрували всім навколо, що цим двом вдома ну ніяк не сидиться. Привітний водій маршрутки «Новоград-Волинський — Корець» підвіз нас до Корецького жіночого монастиря, де неодружений Віктор почав цікавитися: чи обов’язково їхати далі. Я провів роз’яснювальну роботу і невеличку екскурсію територією монастиря. Віктор ще пішов подивитися всередині монастирський собор, а я чекав на вулиці, бо «на Бога надійся, а рюкзаки стережи». Тим більше, собор я вже бачив раніше, а ще в шортах туди заходити не можна, про що написано поряд із входом.

Після екскурсії в собор ми з Віктором на лавці говорили про монастир і чернецтво. А поряд жінка з чоловіком нас послухали, підійшли і запитали: звідки ми і куди мандруємо. Тим більше, Віктор спілкується російською, зрозуміло, що не місцевий. Ми розказали про вузькоколійку все що чули, наші співрозмовники теж знали про Кукушку. Потім перейшли на тему історії України, виявилось, що наш новий знайомий глибоко цікавиться цим. З нашої сторони істориком виступив Віктор, який також на тому розуміється. Я відчував себе як другокласник на уроці органічної хімії, а їм було цікаво. Наші нові знайомі запропонували підвезти до Рівного, нам з ними було по дорозі. Поїздка була вкрай цікава, я всю дорогу слухав і багато чому дивувався. Ми приїхали прямо до автостанції «Чайка». І далі розмовляли. Неймовірно приємні люди. Вони також щиро люблять свій край. Дуже приємні співрозмовники, дякую їм, якщо вони читають ці рядки. Нам побажали успіху в подорожі, відмовились від грошей. На автостанції нас зустріла жінка з довідкового бюро.

Чи то жителі Рівненщини так поважають мандрівників, чи просто нас жаліли як дурників з рюкзаками, але знову поставилися дуже привітно. Дізнавшись, що нам треба в Антонівку Володимирецького району, жінка як близьким родичам, сказала, що посадить нас у маршрутку особисто, відразу, як та приїде на п’яту платформу. Поки чекали, гралися мотузковими головоломками. До нас приєдналися декілька хлопців і дівчат, було весело. Жінка, яка допомагала, дійсно провела до платформи, і через дві з половиною години водій маршрутки сказав: «Хлопці, ваша Антонівка!». Ми пішли шукати сіновал Людмили Григорівни. Накрапав дощик.

А далі був дуже приємний вечір. Господиня нас смачно нагодувала, багато спілкувалися. Потім прийшов її чоловік, Олександр, говорили про життя. Олександр — технар, також працює на залізниці. І так само багато робить для того, щоб Кукушка зранку виїхала в край поліськіх лісів і озер. Для жителів деяких сіл Кукушка — це єдиний транспорт. На вулиці було холодно, Людмила Григорівна нас пожаліла відправляти на сіновал і постелила у хаті. В шість ми встали, господиня вже готувала сніданок. Знову нагодувала нас, незнайомих, в принципі, людей, посадила на Кукушку, наказавши провідницям нагадати, коли буде Острівськ.

Ми рушили в 6:40. Третього червня 2017 року тепловоз тягнув лише два вагони. Ось так виглядає Кукушка:

 

IMG_0035

 

А так — один з двох вагонів:

 

IMG_0067

 

Для холодної пори року у вагонах є пічки-буржуйки. Не погоджуюсь щодо іграшковості. Реальний тепловоз, реальні вагони. Гучний сигнал, коли потяг рушає зі станції. Це транспорт, цікавий, з історією. В Антонівці ми бачили на одній з рельс написаний рік — 1914. Класно, що можна під час руху відкривати двері і просто дивитися навколо. Перехід між вагонами відкритий, тобто можна просто стояти і дивитися навколо. Ось так:

 

 

До Острівська 75 км, потяг долає цю відстань трохи більше трьох годин, звичайний квиток літом 2017 року коштує 15 гривень, купити його можна лише в самому вагоні, у провідника є електронний термінал.

В тих краях нелегально добувають бурштин, місцеві кажуть, що це велика біда для екології, після копачів і тих, хто користується помпами, залишаються так звані «місячні пейзажі». Частину з них можна побачити з Кукушки.

Через декілька годин подорожі у вагон зайшли близько двох десятків дівчат віком до 14 років, в гумових чоботях, з відрами. Зрозуміло, що за чорницею. Ми запитали, по якій ціні у них приймають чорницю. Дівчата відповідали, що по 40 гривень за кілограм. У деяких з них були якісь невідомі нам документи, які виглядали як паспорт, з наскрізь проколотим номером. Ми попросили показати. Це було посвідчення дитини багатодітної родини. Коли по такому документу провідник видавала квиток, вона заносила в свій термінал номер посвідчення. Біля мене сиділа дівчинка 13 років, трохи поговорили:

— А ви чорницю збираєте руками чи гребінкою?
— Гребінкою
— А скільки часу тобі треба, щоб зібрати ось це відерце?
— Години три
— А там, де ви збираєте чорницю, змії є?
— Так, є, багато.
— А що ти робиш, коли побачиш змію?
— Тікаю!
— А тікаєш з чорницею, чи вже як вийде?
— З чорницею! Один раз не втікала, а на дерево залізла і чекала поки вона уповзе...

Дівчатка вийшли на Тиховижі. Вони будуть збирати чорницю, Кукушка піде в Зарічне, там буде стояти півтори години і поїде назад. Дівчаткам треба встигнути на неї, щоб повернутися додому.

Наступна зупинка була наша, про що нам і нагадали провідниці. В Острівську ми знайшли де переночувати, залишили речі і пішли на озеро. Ось ця неймовірна краса:

IMG_9932

 

В селі Острівськ немає сільради і церкви, але є школа (по 9 клас включно). Навчається біля 100 учнів. Коли в школу під’їжджали Кукушкою діти з іншого села, під це підлаштовували розклад, щоб діти встигли і вчитися, і повернутися Кукушкою назад. Це ж єдиний транспорт.

Мобільний зв’язок в Острівську є, але сигнал слабкий. Поговорити можна, тільки потрібно шукати місце. Інтернету, можна сказати, немає. Як мінімум, мобільний інтернет від Київстар працював дуже повільно.

Місцеві жителі казали нам, що в теплі вихідні дні навколо озера море людей, приїжджають купатися і відпочивати. Нам пощастило, приїхали в понеділок, і було холодно. Ми подивилися озеро таким, яким воно зазвичай є для місцевих жителів. А кілометри за чотири від Острівська, в лісі, є ще три озера. В одному з них вода зі значним червоним відтінком. Нам казали, що краще за все туди дістатися тою самою Кукушкою. Тобто не виходити в Острівську, а їхати далі і попросити зупинитися біля озер в лісі. Але якщо там ночувати, то лише в наметах. На лісові озера ми цього разу не потрапили, милувалися озером, що біля села, воно, до речі, найбільше. Місцеві дуже привітно спілкуються, вітаються. На деяких будинках бачили прибиті червоні зірочки з фанери. Це, мабуть, після війни так позначали будинки ветеранів. В фільмі про Острівськ жителі прикрашали хрест. В наших краях така фігура ставиться або на в’їзді в село, або в центрі села. Чомусь в Острівську цих хрестів чотири. Звичайно, ми питали місцевих. Одна жінка відповіла, що їх поставили так, як колись стояли, на перехрестях, запитували у старожилів. Ми перевірили: не завжди на перехресті. Отже, поки не знаємо чому так.

Цікавою є дорога в селі Острівськ. Вона кам’яна. Ось така:

 

IMG_0019

 

Ходити по ній у кросівках не дуже зручно, камені бувають гострими. Поряд з дорогою — колія звичайної ґрунтівки, по ній майже всі і їздять: і коні, і машини, і мотоцикли. На в’їзді в село стоїть ось такий знак:

 

IMG_0012

 

З села кам’яна дорога йде в ліс, навіть не видно куди. Вечором, коли вже почало темніти, йшла дівчина, років може 16. Привіталася з нами і пішла у бік лісу. Сама. Я потім питав Людмилу Григорівну, чи безпечно так ходити. Вона відповіла, що це не дивно, в їх краях це безпечно.

Місцеві жителі посміхалися тому, що ми в такому захваті від озера, для них воно звичайне. Рибалки розказували, що на озері не так багато риби в теперишні часи. Є окунь, щука, плотва. Цікаві на озері човни:

 

IMG_9973

 

Вони довгі, біля 5 метрів. Фіксована лавка одна, на кормі. Якщо треба ще лавки, вони просто ставляться додатково. Керують човном одним веслом. Ми знайшли власників, попросили покататися озером. Нас запитали, чи вміємо ми керувати човном, тим більше, що був сильний вітер і хвилі. А глибина на озері сягає  15 метрів. Ми пообіцяли бути уважними і далеко від берега не відпливати. Неймовірне відчуття пливти човном в таку погоду. А взагалі, можна подивитися фотки нашої подорожі на flickr.

А ще вдалося зняти детальну панораму озера. Світлину можна збільшити. Подивіться, воно того варте, клікніть тут, не пожалкуєте.

Вранці нам зателефонувала Людмила Григорівна і попросила зустріти Кукушку, якою в Острівськ з Антонівки їхав польський фотограф. Вона просила допомогти йому з пошуком житла і показати село. Провідниця Кукушки привіталась з нами і сказала: «Ось вам ще один». Цікаво, що фотограф приїхав з невеличким розкладним велосипедом. Сам. В іншу країну. Ми показали йому де знаходяться магазини, по блютузу скинули кіно про Острівськ, поділилися враженнями, напоїли кавою і почали збиратися назад, в Антонівку. В 13:21 Кукушка нас забрала.

І знову — гарна дорога. Ось,наприклад, ціле море хаменерію вузьколистого. По людські — іван-чаю:

 

IMG_0056

 

Двері останнього вагону можна відкрити, я зняв декілька хвилин відео. Намагався знайти відповідну музику. Обрав Estas Tonnе — хлопця, що народився в Запоріжжі, а тепер мандрує по світу зі своєю гітарою. Цікаво, що кожен може підкинути йому грошей через його сайт. Ну а музику його треба слухати. Ось як вийшло поєднати його «The Winds Will Bring You Home» зі стукотом коліс Кукушки:

 

 

Підводячі підсумки нашої мандрівки, хочеться подякувати багатьом людям, привітним, приємним, небайдужим. Ми побачили не лише частинку життя Рівненщини, а й привітних, люблячих свою землю людей. Хочеться приїхати в ці краї знову. Можливо, осінньою порою, коли природа розфарбує все на свій дивний смак. І, звичайно, ми будемо рекомендувати друзям таку подорож — в краї гарних пейзажів і привітних людей.

Дякуємо вам!

З повагою, Анатолій.

 

ps. Якщо ви плануєте подорож вузькоколійкою «Антонівка — Зарічне», дізнайтесь, чи вона працює. В новинах були сюжети, що вузькоколійку, нажаль, закрили.

 

Вхід для зареєстрованих відвідувачів

© ttolich, 2017–2021. Розроблено за участі JoomShaper.